Від родового землеволодіння до свободи заповідального розпорядження — становлення угорського спадкового права


Від родового землеволодіння до свободи заповідального розпорядження — становлення угорського спадкового права


Історія угорського спадкового права розвивалася під впливом трьох інтересів, які часто конкурували між собою: волі окремої людини, збереження сімейного майна та претензій державної влади на майно, що залишалося без інших спадкоємців. Співвідношення цих інтересів неодноразово змінювалося протягом століть. У Середньовіччі спадкування визначалося походженням майна та суспільним становищем спадкодавця; у сучасному праві визначальне значення мають свобода заповідального розпорядження, захист родичів і рівність перед законом. Тому для розуміння чинної системи недостатньо лише послідовно розглянути закони угорських королів: необхідно також простежити, як змінювалися уявлення про власність і сім’ю.

У ранній період правління династії Арпадів доля майна значною мірою визначалася родинними зв’язками. Земля була не просто майном, яким окрема людина могла вільно розпоряджатися та яке могла відчужувати на власний розсуд, а основою існування сім’ї та її суспільного становища. Однак становлення королівської влади внесло до цього порядку новий елемент: правитель за допомогою законів регулював майнові відносини, надавав захист певним категоріям родичів і визначав власні права на майно, яке залишалося без спадкоємців.

Уже в законах Святого Іштвана з’являється захист вдів і сиріт. Вдову, яка бажала залишитися зі своїми дітьми, не можна було примушувати до повторного шлюбу. Правове становище бездітної вдови також регулювалося: закон передбачав порядок користування майном, а після смерті вдови майно поверталося родичам чоловіка; за відсутності родичів спадкоємцем ставав король. У цьому можна одночасно вбачати ранні передумови як подальшого захисту майнових прав вдови, так і ідеї переходу спадщини до державної влади як останньої інстанції. Однак сучасні правила щодо права довічного користування майном і спадкування державою не можна без змін переносити на розглядуваний історичний період.

Одним із найважливіших джерел спадкового права пізнього періоду правління династії Арпадів стала Золота булла Андраша II 1222 року. Її четверта стаття регулювала порядок спадкування земельних володінь королівського вільного землевласника, який ніс службу безпосередньо королю та не мав синів: вона гарантувала дочкам належну їм четверту частину майна, а щодо решти надавала право розпорядження. За відсутності такого розпорядження на перший план виходило спадкування родичами, а за їхньої відсутності — право короля. Четверта частина, призначена дочкам, становила частку, яка належала всім дочкам, що мали на неї право, спільно, а не окрему четверту частину для кожної дочки. Золота булла не встановила загальної свободи заповідального розпорядження в сучасному розумінні, але стала важливим етапом у визнанні самостійного значення волі спадкодавця поряд з інтересами родичів і претензіями короля.

Наступний великий поворот відбувся з ухваленням закону Людовика I у 1351 році. Король підтвердив чинність Золотої булли, однак виключив із підтвердження саме її положення, яке забезпечувало свободу розпорядження майном. Таким чином, спираючись на вже наявні права родичів на родове майно, він зміцнив систему родового спадкового землеволодіння. Нинішній власник успадкованого дворянського земельного володіння міг розпоряджатися ним лише в обмежених межах: під час передавання майна необхідно було враховувати також інтереси родичів, які мали право на спадкування. Отже, розмежування між родовим і набутим майном протягом століть залишалося однією з основних розмежувальних ліній угорського приватного права.

За системою родового землеволодіння стояла цілком визначена суспільна мета: збереження земельних володінь сім’ї. Власник майна ніс відповідальність не лише перед самим собою, а й певною мірою перед своїми предками та нащадками. Така система захищала дворянські родини від остаточної втрати майна, але водночас ускладнювала вільний обіг землі. Під час спадкування дворянських земельних володінь, як правило, особливе значення мали родинні зв’язки по чоловічій лінії, однак було б неправильно стверджувати, що жінки взагалі не могли успадковувати землю. На порядок спадкування могли впливати правова підстава володіння, умови надання землі та особливі королівські розпорядження. Отже, ця система була набагато складнішою, ніж просте правило, за яким усе майно автоматично переходило до старшого сина.

Систематизацію норм приватного права пізнього Середньовіччя здійснив «Трипартитум», або «Троїста книга», Іштвана Вербевці, укладений у 1514 році та вперше надрукований у 1517 році. Ця праця так і не стала офіційно оприлюдненим зводом законів, однак протягом кількох століть визначала юридичну практику. У ній було узагальнено норми звичаєвого права, що стосувалися дворянських земельних володінь, спадкування між родичами та майнових прав жінок. У ній також закріплювалося право короля на повернення майна у королівську власність у разі відсутності осіб, які мали право на спадкування. В основі цього права лежало середньовічне уявлення про те, що право дворянської власності на землю зрештою пов’язане з короною.

Водночас важливо зазначити, що в становій Угорщині не існувало єдиного спадкового права, яке однаково застосовувалося б до всіх. Майнові відносини дворян, міщан і кріпосних селян регулювалися різними нормами; значну роль відігравали також місцеві звичаї. Наприклад, під час спадкування кріпосними селянами поряд з інтересами сім’ї враховувалося й те, хто зможе продовжувати обробляти земельний наділ і хто здатний виконувати пов’язані з ним повинності. Тому право власності, право користування та обов’язки щодо виконання повинностей були тісно взаємопов’язані.

Важливою реформою цієї відокремленої системи став Закон VIII 1840 року про спадкування кріпосних селян. Закон установив рівні спадкові права синів і дочок щодо родового майна, а також майна, набутого за життя спадкодавця і залишеного без заповіту. Крім того, він урегулював питання спільно нажитого подружжям майна та утримання вдови. Рівність часток не означала обов’язкового поділу земельного наділу в натурі: закон допускав, щоб один зі спадкоємців прийняв наділ у своє володіння, виплативши компенсацію іншим. Таким чином, уже тоді чітко розмежовувалися право на спадкову частку та необхідність збереження господарської життєздатності земельного володіння.

Вирішальним поворотним моментом на шляху до громадянського суспільства став 1848 рік. Закон XV 1848 року проголосив скасування системи родового землеволодіння та поклав на уряд завдання розробити цивільний кодекс. Однак сам по собі цей короткий закон не створив повноцінної нової системи спадкового права. Його значення полягало в тому, що він передбачав усунення основи станових обмежень щодо розпорядження успадкованим майном і спрямовував подальший розвиток у бік більшої свободи розпорядження власністю. Розробку нової системи в усіх подробицях перервали події революції та визвольної боротьби.

Патент про скасування системи родового землеволодіння від 29 листопада 1852 року, а також запровадження в Угорщині у 1853 році Австрійського цивільного кодексу призвели до чергових змін у спадковому праві. Однак застосування австрійського законодавства не стало довготривалим на всій території країни. Після наради вищих суддів, що відбулася у 1861 році, було ухвалено рішення про повернення на значній частині території Угорщини до традиційних норм угорського приватного права. При цьому скасування системи родового землеволодіння залишилося чинним. Правовий розвиток Трансильванії та колишнього Військового кордону відбувався інакше, тому навіть у цей період спадкове право на всій історичній території Угорщини не було цілком однаковим.

Тимчасові судові правила 1861 року стали одним із безпосередніх попередників сучасної системи спадкового права. Вони скасували колишнє розмежування між майном, яке успадковувалося по чоловічій і жіночій лініях, та закріпили пріоритет спадкування нащадками. Важливе місце посіло також право на обов’язкову частку у спадщині: певні категорії близьких родичів зберігали право на отримання належної їм частки навіть у тому разі, якщо заповіт спадкодавця не передбачав для них достатньої частини майна. Таким чином, свобода розпорядження приватною власністю не стала абсолютною: поряд із нею продовжувала діяти система захисту майнових прав певних членів сім’ї.

З цим самим правовим урегулюванням пов’язане становлення сучасної угорської системи спадкування за родовою лінією. За відсутності нащадків враховувалося, з якої гілки сім’ї — батьківської чи материнської — походило майно спадкодавця. За дотримання встановлених умов таке майно могло повертатися до тієї гілки сім’ї, з якої воно спочатку надійшло. Ця система історично пов’язана з властивим родовому землеволодінню прагненням зберегти сімейне майно. Однак між ними є суттєва відмінність: спадкування за родовою лінією визначає порядок спадкування за законом і не відновлює колишніх обмежень щодо продажу успадкованого майна або розпорядження ним за заповітом.

В епоху дуалізму законодавство поступово модернізувалося в окремих питаннях. Закон XVI 1876 року регулював вимоги до форми заповітів, договорів про спадкування та дарувань на випадок смерті. Закон XVI 1894 року встановив докладні правила ведення спадкового провадження. Дедалі більшого значення набувало офіційне встановлення того, яке майно залишилося після померлого, хто має право на спадщину та яким чином можна підтвердити права, набуті в порядку спадкування. Тому законодавство цього періоду посідає важливе місце серед історичних передумов формування сучасної системи спадкового провадження.

Однак повноцінний угорський цивільний кодекс у той період так і не було ухвалено. Проєкт цивільного кодексу 1928 року також не набув сили закону; у сфері приватного права й надалі значну роль відігравали судова практика та раніше чинні правові норми. Водночас продовжували існувати й сімейні маєтки, які не підлягали поділу та вільному відчуженню і забезпечували особливий порядок спадкування та обмеження щодо розпорядження певним сімейним майном. Їх скасування було остаточно передбачено Законом VII 1949 року.

Першим угорським цивільним кодексом став Закон IV 1959 року, який набрав чинності 1 травня 1960 року. Він об’єднав норми спадкового права в єдиному законодавчому акті. Незважаючи на те, що кодекс було ухвалено в соціалістичний період, у ньому збереглося чимало раніше сформованих інститутів приватного права: право заповідального розпорядження, право на обов’язкову частку у спадщині, спадкування за родовою лінією та права пережившого з подружжя. Поряд зі спадковими правами нащадків захист пережившого з подружжя забезпечувало широке право довічного користування майном. Кодекс надавав цей захист однаковою мірою як чоловікові, так і дружині.

Основою чинної системи є Закон V 2013 року — новий Цивільний кодекс Угорщини, який набрав чинності 15 березня 2014 року. Спадкове право регулюється його Сьомою книгою. Спадкодавець має право розпорядитися своїм майном за допомогою заповіту або іншого розпорядження на випадок смерті. Якщо таких розпоряджень немає або вони не охоплюють усе майно, коло спадкоємців визначається законом. Як правило, діти успадковують майно в рівних частках. Переживший із подружжя за наявності нащадків отримує довічне право користування спільно займаним житлом і майном, що в ньому знаходиться, а з решти спадкової маси — частку, рівну частці однієї дитини. Розмір обов’язкової частки за загальним правилом було зменшено з половини законної спадкової частки до однієї третини. Ці зміни встановили новий баланс між захистом пережившого з подружжя та свободою спадкодавця розпоряджатися своїм майном.

Питання про спадкове майно, що залишилося без спадкоємців, має особливо тривалу історію. Середньовічне право короля на майно померлого, який не залишив спадкоємців, і сучасне спадкування публічно-правовими утвореннями ґрунтуються на різних правових принципах, однак обидва регулюють ситуацію, коли відсутні інші особи, які мають право на спадкування. Якщо спадщина відкрилася 1 липня 2023 року або пізніше і немає інших спадкоємців, нерухоме майно спадкодавця, розташоване на території Угорщини, успадковує муніципалітет за місцем його знаходження. Право муніципалітету на спадкування поширюється також на рухоме майно, яке знаходиться в цій нерухомості та належало спадкодавцеві на момент його смерті. Якщо внаслідок відмови від спадщини інших спадкоємців не залишається або муніципалітет, покликаний до спадкування, відмовляється від спадщини, спадкоємцем стає держава. Держава, яка виступає спадкоємцем за законом, не має права відмовитися від спадщини. § 7:74 Цивільного кодексу Угорщини, § 64/A вступного закону.

Таким чином, розвиток угорського спадкового права відбувався від обмежень, зумовлених родинними зв’язками та становою належністю, до свободи індивідуального розпорядження майном і загальної рівності перед законом. Однак деякі колишні правові ідеї можна впізнати й сьогодні: захист пережившого з подружжя, забезпечення частки найближчих членів сім’ї, урахування походження сімейного майна та врегулювання долі спадщини, що залишилася без інших спадкоємців. Особливість сучасної системи полягає саме у прагненні узгодити ці історично сформовані потреби з принципами вільної приватної власності та сучасними сімейними відносинами.